Українська геральдика

(рецензія на книгу Андрія Гречила і Юрія Терлецького "Герби та прапори міст і сіл Рівненської області" - УГТ - Києв-Львів-Рівне, 2002)

Знайомлячись з новою роботою голови УГТ, історика Андрія Гречила, мимоволі згадалася фраза із "Повного зібрання законів Російської імперії", виданого ще у 1830 році у Санкт-Петербурзі: "Великое сей страны изобилие таковыми", яка стосувалася тлумачення різноманітної символіки тогочасних міських гербів. Саме за цим принципом, який враховував характерні особливості міста: природні умови, ремесло, традиції та історичні події, Герольдмейстерська контора, очолювана відомим у свій час істориком Михайлом Щербатовим, почала наприкінці XVII ст. створювати нові герби для великої кількості міст Російської імперії після виданого у 1785 році Катериною ІІ Міського положення, де з'явилися спеціальні статті про міський герб.
Досить дивним є й збіг тих обставин, що штовхнули авторів різних історичних епох до майже ідентичної герботворчості. Михайло Щербатов творив свої герби, виходячи з того, що "треба по стану Росії створити герольдику, де б не іноземні, але російські гербі у приклад були поставлені, не виходячи, однак, за межі правил сей науки". Наш сучасник Андрій Гречило також вважає, що "старі герби треба очищати від геральдично невдалих чи політично ворожих і суперечливих нашарувань, або й зовсім відкидати".
Правда тут є одна суттєва розбіжність: Катерина ІІ вимагала обов'язкового зображення герба на міській печатці, яку потрібно було використовувати у всіх справах міста, а українське законодавство про місцеве самоврядування від 1997 року не дозволяє вживати міський герб на міській печатці, лише державну символіку. Виходячи з цього, наочно помітна юридична нелегітимність усіх так званих гербів, затверджених місцевими радами протягом 90-х років ХХ століття в Україні, оскільки саме поняття "герб", тобто знак, який відрізняється від державного і підтверджує у документах певні права міста, наразі відсутнє.
Чому так сталося, у чому сховалася головна причина цих невідповідностей? Відповідь можна прочитати у самого Андрія Гречила 1998 року: "Період кінця XVIII - першої половини ХХ ст. характеризується втратою гербом свого первісного юридичного значення як символу автономії міста, коли він стає знаряддям пропаганди сильної державної влади... Особливо сильний вплив мала нова російська герботворчість кінця XVIII - початку ХІХ ст."
Не уникнув спокусливого впливу 200-літньої давнини й Андрій Гречило, створюючи сучасні герби для міст і сіл Рівненської області. Достатньо лише ознайомитися із гербами Висоцька, Городка, Демидівки, Дядьковичів, Зарічного, Здолбунова, Квасилова, Клесова, Костополя, Кузьмівки, Маринина, Рафалівки, Сарн, Соснового. Чи не забагато географічного натуралізму у гербах, затверджених для 41 населеного пункту Рівненської області? Хиба у малюванні природних дарів ланів і річок полягає основне завдання сучасної української геральдики? Так, Т. Турскова у "Новому довіднику символів і знаків" (М., 2003) вказує, що геральдика, яка у ХІХ ст. була допоміжною історичною дисципліною, вже на початку ХХ ст. набула статусу самостійної науки. Згідно цього визначення, у геральдиці первісного значення повинні набути юридичне право на герб і семіотика, що тлумачить геральдичні символи, а зовсім не історія використання гербів протягом певного проміжку часу. У варіантах Андрія Гречила герби дуже часто втрачають свою первісну захисну функцію, особливо духовну. Це, як підкреслював Юрій Арсеньєв у лекціях в Московському Археологічному інституті у 1907-1908 роках, характерно для періоду занепаду, а не розвитку геральдики. Невже Андрій Гречило пропагує занепад геральдичної науки і мистецтва? Ні! Просто він, як історик, від самого початку не надав належної уваги саме змісту тлумачення гербів, не вивчив різновиди тлумачень однакових символів, які пропонують релігійно-філософські вчення язичництва, християнства, комуністичної ідеології, інших світових релігій та місцевих традицій. Такий підхід голови УГТ був помітним ще в середині 90-х років, коли він створював власну методологію української геральдики, де семіотиці не відводилося майже ніякої ролі.
На закінчення даної рецензії треба також згадати і про звичайну історичну неточність Андрія Гречила в описанні ним родового герба князів Острозьких для міста Дубно і селища Степань: 6-променева зірка, під нею півмісяць ріжками вгору, над ними - півкільце із загостреним виступом (т.зв. "острога").
Гербовник рицарів Великого князівства Литовського, складений Войцехом Кояловичем і виданий "Герольдом польським" у Кракові 1897 року, подає, що родовий герб князів Острозьких складався з гербів "Огоньчик" і "Леліва", які перед тим користувалися руським гербом "Їздець", що пробивав пікою дракона. "Огоньчик" або "Повала", яким користувалися, зокрема, Сангушки, має такий опис: у червоному полі біла стріла на половині персня. "Леліва", яка згадується у воєводи Віленського Монівіда, описується таким чином: у червоному полі золоті місяць і 6-променева зірка.

Олексій Філіппов